ternopil.pp.net.ua

— Пані Тетяно, що вам дала перемога у конкурсі ВВС?

— Будь-яка премія, а їх в Україні достатньо, дає багато. Премія - це визнання, ім'я, імідж, оцінка творчості. Після конкурсу я навіть змінилася внутрішньо. В одній книзі написано, що митця завжди хвилює голод оцінки. І якщо хтось вам каже, що ні – не вірте! Конкурс ВВС впорядкував мій статус критика. Після нього до мене стало більше надходити пропозицій про співпрацю. Приймаю я не всі пропозиції, бо не можу все фізично виконати. Премія мені дала усвідомлення того, що моя праця має певний рівень, за який мені не соромно.

— За фахом ви – викладач фортепіано. Що вас привело в літературу?

— Я і справді працювала в музичному училищі більше 30-ти років. Роботи було багато, а ще й родиною займалася. Тому вірші писала під час канікул, або вночі. Перший вірш написала в 9 класі. У нас була вільна тема твору на уроці російської літератури. Я вибрала образ Тетяни у творі «Евгений Онегин». Свій вірш назвала – «Тетянин день». Так потім і назвала свою книжку. Це, звичайно, не була поезія, а лише спроби. Полюбляла писати невеликі сатиричні віршики про своїх колег. Якось виник вірш “Тернопільська мелодія”, перший мій вірш, до речі, надрукований у “Вільному житті”. Потім було дуже багато публікацій у всіх місцевих виданнях, навіть у «Пан плюс Пані». Колись була така газетка у Тернополі.

— Що ви відчували, коли ваші вірші почали друкувати? Як на це реагували знайомі?

— Відчуття були дуже радісними. Чесно кажучи, я люблю, коли мене хвалять. Тим більше, коли є за що. Якось мені запропонували звернутись в літературне об'єднання при Спілці письменників. Я ще застала нашого відомого поета Бориса Демкова. У першу мою книжку «Корона Афродіти» увійшли всі ті перші вірші. До мене почали ставитися серйозно. Чим я особливо пишаюся – то це публікацією в альманасі “Тернопіль – 95”. Потім писалися нові вірші. Зрештою я видала ще дві книжки поезії і дві книги рецензій.

— Де можна купити ваші книжки?

— Свої книжки я не продаю. Дивлюся, як це роблять деякі мої знайомі і відчуваю, що це дещо принизливо. Принизливо тому, що не купують. Собівартість невеликої книжки – 10 грн. Втім, звичайно, якщо ти видав книжку, то можна її й продати. Декілька екземплярів своєї книжки я занесла до книжкових крамниць. Наскільки я зрозуміла, вони як стояли, так і стоять. Напевно, це через те, що мало хто знає мене, а хто знає – той не знає, де можна купити мої книжки.

— Чи чули ви негативні відгуки про свою творчість?

— Це, швидше, був негатив з позитивом. Наприклад, Борис Демків мені вказував на русизми у віршах. Але я дуже швидко з цим покінчила, бо добре знаю українську мову. Демків також відмітив, що в мене музична мова і пов'язував це з моєю професією. Були ще зауваження до конструкції вірша. Але, якщо працювати над своїм вдосконаленням, такі недоліки легко виправляються. Взагалі до критики ставлюся позитивно. Адже всім насправді не вистачає доброї редакторської руки і це тільки на користь.

— Після чого з’являються ваші вірші?

— Надихають мене, як і всіх, теми кохання, музики, радість від спілкування з природою. Вірш має бути спровокований сильним враженням. В моїх віршах, як відзначають мої друзі, забагато печалі. Буває, йду по вулиці і падає рядок чи виникає якась цікава рима або образ. Гуляємо, ми наприклад, у парку з чоловіком. Там є кілька скульптур. Одна з них – три янголи дивляться на кульку. І зразу перший рядок – «Янголи дивляться сумно на Землю / - Крихітна кулька, макове зерня...» і так далі. Вірш про серпневий Тернопіль виник, коли ми їхали тролейбусом на дачу повз наш неповторний став.

— Ви пишете багато рецензій на книжки. Як переключилися з поезії на такий жанр?

— Спочатку я почала писати рецензії на вистави тернопільського театру. Але якось Володимир Сушкевич попросив мене написати відгук на одну книжечку. Його надрукували. Був непоганий резонанс. І відтоді я почала писати рецензії постійно. Їх друкують як місцеві видання, так і всеукраїнські. За 2007 рік у газеті “Літературна Україна” було 5 моїх публікацій! Наразі я видала вже дві книжки своїх рецензій на поетичні й прозові твори сучасних українських авторів.

Буває, що чекаєш чогось іншого від книжки, а, прочитавши її, розчаровуєшся?

Коли таке трапляється, я так потім і пишу. Але книжку таки дочитую до кінця завжди. Мені цікаво читати молодих письменників. У мене вироблений смак через спілкування з класикою, класичною музикою. Але цікавість до того, що пише молодь, я не втратила. Талант, на мою думку, це зв'язок з пращурами на рівні підсвідомості, якого не дано дослідити, але який ми відчуваємо. Я беру книжку, читаю перших 15 сторінок і вже відчуваю той твір. Втім, особливо улюблених письменників у мене немає.

— Є такі книжки, які не сподобались категорично?

— Немає таких. Завжди беру книжку нового автора з цікавістю. От на «БЖД» Сашка Ушкалова в мене була найнегативніша рецензія, яку я написала на конкурс ВВС. Були ті, хто зі мною не погодився, зокрема, в Інтернеті. Та я і справді не думаю, що моя думка – найголовніша.

Чи не ображались письменники на ваші рецензії?

Той самий Сашко Ушкалов, коли ми сиділи навпроти один одного на фіналі конкурсу, відвертався від мене. А от Любко Дереш, коли спілкувався зі мною, оцінив мій стиль. Хоча у моїх рецензіях на його книжки було також мало позитиву. Але написано було з гумором. Любко Дереш оцінив, а Сашко Ушкалов образився!