Тарнавський Мирон (1869 - 1938) - Генерал-четар УГА та її головнокомандуючий (1919 р.).

Тарнавський Мирон (29. 8. 1869 — 29. 6. 1938), ген.-четар УГА й її начальний вождь (5. 7. — 7. 11. 1919), нар. у с. Барилові, Радехівського пов. (Галичина) у священичій родині. По закінченні гімназії у Бродах і однорічному військ. вишколі став підпоручником і був на службі в австроугор. армії. Служив у Галичині. 1909 здобув ранґу капітана, відбуваючи перші роки світової війни на австро-рос. фронті. З січня 1916 — командант вишколу УСС, з вересня до грудня 1917 — Леґіону УСС. Під час перебування австро-угор. армії на Україні 1918 був на різних посадах, серед ін. референтом для укр. справ при штабі 54 австр. дивізії, пізніше у ранзі підполк. — командантом 16 полку стрільців, з рештками якого повернувся до місця його постою в Кракові. Заарештований поляками, перебував деякий час у таборі полонених в Домбю; по звільненні переїхав до Станиславова і 17.2. 1919 перейшов на службу в УГА, діставши призначення на команданта фронтової групи «Схід» під Львовом, а згодом у ранзі полк. — Другого Корпусу УГА.

Т. очолював 2 корпус УГА у боях під Львовом і під час першого відступу в Чортківській офензиві; під час другого — диктатор ЗУНР Є. Петрушевич призначив Т. ген.-четарем і начальним вождем УГА. По переході за Збруч Т. пережив дні тріюмфу й трагедії об'єднаних укр. армій: похід на Київ і його здобуття (30. 8. 1919), відступ, пошесть тифу. Коли УГА стала небоєздатною, Т. вислав, з власної ініціативи, делеґатів для переговорів з Добрармією ген. А. Денікіна про перемир'я, за що диктатор ЗУНР усунув його з посту Начального вождя і віддав під військ. суд, який звільнив Т. від вини. Востаннє Т. виконував обов'язки начального вождя УГА під час хвороби його наступника ген. О. Микитки. Під час союзу УГА з Червоною армією Т. переховувався 1920 у Балті й у Києві, звідки по приході поль. армії переїхав у липні до Галичини. Вивезений поляками до табору полонених у Тухолі, перебував там до кін. 1920. По звільненні повернувся до Галичини і жив у с. Черниці к. Бродів, де й помер. Т. похований на Янівському цвинтарі у Львові серед стрілецьких могил вояків УГА. Його похорон був масовою укр. маніфестацією.

Література: Ласовський В. Ген. Тарнавський. Л. 1935; Альбом. Пам'яті вождя. Л. 1938; Яворівський Є. Вождь стотисячної армії. Вінніпеґ 1958; Процес ген. Мирона Тарнавського. Вінніпеґ 1976.

Зі спогадів відомого діяча національно-визвольних змагань, генерала Української галицької армії Мирона Тарнавського (це було в серпні 1914 року, саме невдовзі після початку Першої світової війни): «14-го ранком вислали мене з моєю сотнею у розвідку до Бродів, – згадував М.Тарнавський, – провідати приблизну кількість ворожого війська в напрямі на Радивилів... Вперше з москалями довелося мому відділові стрінутись під Радивиловом, коли то ми ворога виперли з містечка з великими витратами по нашому боці... Під Радивиловом москалі вжили різних боєвих штучок, про які ми не мали найменшого поняття. І так ми побачили велику кількість ворога, що обліпив усі кущики, борозни, дерева. Було лиш дивно, що від такого числа вояцтва йде розмірно мала пальба. Обстрілюючи рясним вогнем дивно непорушні постаті, ми підступали все ближче і ближче. Вже зовсім недалеко ми помітили, що противник, на якого ми сам Бог знає скільки тисяч вистріляли набоїв, це паперові манекени. Зручно поприліплювані до кущиків, дерев або повпихані просто в землю... Справжній вогневий хрест перейшов наш полк під Радивиловом...».

Тарнавський народився 1869 року в с.Барилові Брідського повіту (нині це село в Радехівському районі на Львівщині). Учився в гімназії в Бродах, після старшинської школи дістав призначення до 30-го Брідського батальйону польових стрільців (австрійської армії). Перші враження про радивилівців, точніше – про тутешнє російське офіцерство – ще з тих, мирних часів. «На австрійський бік часто-густо переходило за перепустками не тільки цивільне населення, – згадував Тарнавський, – але й російське вояцтво. В Бродах не раз роїлося від російських старшин, що приїздили сюди на бричках з жінками або веселим товариством до кав’ярень чи ресторанів на веселі гульки, що при алкоголі зчаста кінчалися авантюрами або голосними криками підпитих весельчаків». А згодом із ними довелося з’ясовувати стосунки не тільки навкулачки.

Мирон Тарнавський воював під Ярославичами, Буськом, Львовом, Городком, удачі принесли йому славу хороброго командира. Знайомство зі старшинами Українських Січових Стрільців, довгі щирі бесіди з ними посилили орієнтацію Тарнавського на національні потреби свого народу. Становлення Західно-Української Народної Республіки кличе підполковника Тарнавського в ряди її захисників. У лютому 1919 року він приймає під свою команду групу «Схід», згодом реорганізовану в Другий корпус УГА. Петрушевич призначає його Начальним Командантом УГА.

Після переходу за Збруч ця армія налічувала 20 тисяч піхотинців, мала на озброєнні понад 500 кулеметів, 800 шабель, 160 гармат, кілька бронепоїздів, дивізіон бронемашин і авіаційний полк. З усіма допоміжними формуваннями УГА мала близько 50 тисяч чоловік. Об’єднана Українська армія у серпні 1919 року вирушає на Київ. Там Мирон мав зустріч із Петлюрою, щоб вирішити, як бути з денікінцями, адже воювати на два фронти не вистачало сил. Однак продуманої стратегії виробити не вдалося. І денікінці, почавши бойові дії проти галичан, зуміли скористатися їх неготовністю до такого повороту подій.

У квітні 1920 року дві бригади УГА, які воювали на боці армії УНР, були роззброєні поляками, трохи згодом така ж доля чекала й третю бригаду. Мирон Тарнавський потрапив до рук польської поліції. У 1921 році він оселився в селі Черниця на Брідщині, в напіврозваленому палаці Ковнацького. Там і жив до 1938 року. Похований у Львові на Янівському кладовищі.

Наприкінці 1941 року в Радивилові оселилася дочка генерала – лікар Марія Тарнавська-Коцюба, 1902 року народження. У місті, як установив краєзнавець Федір Бортник, вона подружилася з родинами активісток «Просвіти» Зінаїди Шепченко і Олени Гончарик, перевозила багато патріотичної літератури з Галичини на Волинь (а між цими українськими землями німці запровадили кордон), допомагала переправляти кількох важливих осіб з числа діячів українського підпілля з Радивилова до лікарні в Бродах. У серпні 1944 року Марія Миронівна надавала лікарську допомогу бійцям УПА.

Трагічно склалася доля цієї родини. Марія Тарнавська 11 із половиною років провела в таборах Воркути, її чоловік Степан загинув у ГУЛАГу, відбували заслання у Читинській області доньки Яромира та Зоряна. Найстарший син генерала Омелян, який разом із батьком воював за незалежність України, в 1924 році поїхав «будувати Україну» радянську, здобув в Одесі професію інженера. У 1937 p. його заарештували й розстріляли. На два роки молодший син Мирон-Зимовіт навчався у Празькій політехніці, був знаний у «Пласті». Після розгрому дивізії «Галичина» з рік був в УПА. Провів у радянських концтаборах 10 років. Помер у Владимирській області. Дочка Олена-Ганна в 1940 році вийшла заміж, а в грудні чоловіка заарештували енкаведисти. Його слід пропав. У вересні 1945 року «визволителі» замордували й Ганну – її знайшли зариту в глині з одинадцятьма проколами багнетом. Ці обдаровані від природи люди були цвітом нації, але комуністичний режим знищив їх, бо побачив у них, дітях легендарного Мирона Тарнавського неабияку загрозу власним устоям. Стаття про Мирона Тарнавського вміщена в книзі "Радивилів" (2004).